Світ на початку ХХ ст.: демократичні революції та рухи.

Для більшості європейських країн, де існував парламентаризм і багатопартійність, це був пошук дієвих засобів контролю за суспільством, врегулювання політичних конфліктів мирними засобами, засобами реформ. У країнах із абсолютистською формою правління протиріччя носили гостріший характер і були пов’язані з боротьбою народів цих держав за демократичні перетворення. Для колоніальних і залежних країн це була національно-визвольна боротьба, що поєднувалася з боротьбою за демократичні права та свободи.

Найбільшою і першою демократичною революцією доби імперіалізму була революція 1905-1907 років у Росії. З’ясовуючи причини цієї революції, важливо зазначити, що на початку XX ст. Російська імперія продовжувала залишатися останнім островом абсолютизму, в той час як європейські країни розвивалися в напрямку парламентських форм правління та виборності.

Необхідність обмеження самодержавства, проведення політичних реформ у Росії усвідомлювали представники різних соціальних верств і політичних поглядів, прогресивні державні діячі.

Безпосередньо події революції в Росії варто простежити за етапами їхнього розвитку, включаючи її початок 9-го січня 1905 р., гостру політичну боротьбу навесні та влітку цього ж року, загальнополітичний страйк у жовтні 1905 p. і кульмінаційний період у грудні 1905 р.

У демократичному таборі масовою і впливовою, особливо в селянських масах, була партія соціалістів-революціонерів (есерів). Слід простежити еволюцію діяльності цієї партії, від її проголошення в кінці 1901-на початку 1902 р. до виділення в 1906 р. лівого та правого крила - "Союзу соціалістів-революціонерів-максималістів" та "Трудової народно-соціалістичної партії" (енеси).

Якісно новим явищем у суспільно-політичному житті початку ХХ ст. було переплетення та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів. Революція пробудила національно-визвольний рух на українських землях, які перебували в колоніальній залежності від двох великих імперій - царської Росії та Австро-Угорщини.

Селянський рух в Україні посідав одне з перших місць у Російській імперії. З Україною пов’язані також збройні виступи солдатів і матросів: на панцернику "Потьомкін", у Севастополі під керівництвом П. Шмідта, у Києві на чолі з Б. Жаданівським та в інших містах. Після підписання Миколою II маніфесту 17 жовтня 1905 р., в якому народу обіцяли громадянські свободи, активізувалось українське національне життя.

Видання перших газет та журналів українською мовою та діяльність осередків культурно-освітньої організації "Просвіти". 1906 poкy в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило 18 українських газет і журналів. Українською мовою почав видаватися найстарішій на той час в Україні журнал "Киевская старина" під назвою "Україна".

Хід політичного життя в Україні був важким і суперечливим. У другій половині XІХ- на початку ХX ст. закладалася основа політичної структури українського суспільства. У 90-х роках на західноукраїнських землях утворилися перші політичні партії, були сформовані їхні програми та політичні гасла. Національний рух набував політичного змісту і ставав масовим. У Галичині першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу.

На Наддніпрянщині першою українською політичною партією, яка діяла нелегально, стала Революційна Українська партія (РУП), заснована 1900 р. в Харкові. У своєму розвитку вона зазнала значної еволюції. На базі цієї партії утворилися інші основні українські політичні партії: Український соціал-демократичний союз ("Спілка"), Народна Українська партія (НУП), Товариство Українських прогресистів (поступовців) (ТУП), група українських есерів та ін. Відповідні програмні документи перших українських політичних партій вміщені в збірнику "Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.", виданому в Києві Науково-інформаційним підприємством "Пошук" 1992 р.

В умовах послаблення тиску на політичні організації українські політичні партії взяли участь у виборах до першої та другої державних Дум. У цих Думах сформувалася українська думська громада, як парламентська фракція, до якої входило понад 40 депутатів. Важливо з’ясувати діяльність Української думської громади в Думах, яка обстоювала головним чином право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів.

І хоч Українській громаді не вдалося відстояти в Думах своїх задумів, діяльність депутатів-українців давала можливість оприлюднити з найвищої державної трибуни соціальні та національні вимоги, заявити про болісні питання українського народу. До того ж, українська громада видавала україномовні журнали, в яких співробітничали М. Грушевський та І. Франко. Українське національне питання, як і інші суспільно-політичні питання, не було розв’язане революцією.

Перша російська революція закінчилася поразкою, оскільки сили, які захищали старий порядок, виявилися сильнішими. І все ж революція залишила по собі чимало повчальних уроків для наступної боротьби проти самодержавства, проти соціального і національного гніту.

Революційні процеси на різних континентах і в окремих країнах правомірно розглядати як результат внутрішніх соціально-економічних і політичних протиріч. Разом з тим, на розвиток цих процесів мала вплив і перша демократична революція епохи імперіалізму - революція 1905-1907 p. в Росії. Слід звернути увагу на наявність загальних тенденцій у розвитку революційно-демократичних рухів.

Насамперед, це елемент синхронності як у всесвітньо-історичному, так і в локально-історичному розвитку. Багато спільного також у розстановці класових і політичних сил із урахуванням рівня розвитку країн та їхньої залежності від інших держав. Це виникнення в ряді країн аналогічних форм організації місцевих органів влади ще до повалення старої форми правління тощо.

Для капіталістичних країн Заходу на початку XX ст. характерним було посилення масового робітничого руху проти класового гноблення за демократизацію політичного ладу, за загальне виборче право. Приклад таким подіям подали робітничі маси і військовики Німеччини, де найбільшого розвитку революційний рух набув у період найвищого піднесення російської революції в жовтні-грудні 1905 р. Збройні сутички робітничих і селянських мас із урядовими військами і поліцією відбулися у Відні і Празі, Молдавії та Волощині. Ці та інші події з їхніми наслідками необхідно висвітлити на семінарських заняттях, в тому числі й у формі рефератів.

Заслуговує на увагу і детальне розкриття подій Португальської революції 1910 р., яка призвела до повалення монархії, встановлення республіки і прийняття Установчими зборами в серпні 1911 р. конституції.

Для глибокого розуміння демократичних процесів у країнах Латинської Америки потрібно розібратися в особливостях їхнього соціально-економічного і політичного становища. Це була особлива група залежних країн, які формально вважалися самостійними, а насправді були у фінансовій та дипломатичній залежності. У незалежних державах Латинської Америки утвердився республіканський лад, прискорився процес формування націй і розвитку капіталізму. Водночас тут існували патріархальні традиції, що сформувалися ще в колоніальний період.

Політична влада і керівне становище в економіці належало власникам великих земельних володінь - латифундистам, які збагатилися за рахунок обезземелення селянства та патріархальних методів експлуатації. Складне переплетення суперечностей у суспільстві призвело до боротьби широких верств населення з буржуазно-поміщицькою верхівкою. Головними рушійними силами в цій боротьбі були робітничим клас і селянство. Водночас весь народ, в тому числі землевласники, чинили опір засиллю іноземних монополій та антидемократичних режимів.

Наймогутніший національно-визвольний і селянський рух виник у Мексиці, де в 1910-1917 p. відбулася буржуазно-демократична революція. Головним завданням революції було повалення диктатури Порфіріо Діаса, який встановив режим, що забезпечував панування у країні поміщицько-буржуазної олігархічної верхівки. Варто звернути увагу на боротьбу партизанських загонів селян під командуванням Сапати і Вільі, які були головною силою революції.

Складний і суперечливий був хід революції, в якій бракувало єдності революційного фронту і це призвело до захоплення влади буржуазією. Головним завоюванням Мексиканської революції було прийняття 1917 р. Конституції, що була однією з найдемократичніших конституцій того часу. Слід розкрити її демократичний характер. Внаслідок повалення диктатури Діаса були ліквідовані феодально-реакційні порядки, розкрився шлях для розвитку національного капіталізму.

В революційних подіях і визвольних рухах початку XX ст. місце Азії визначено висловом "Пробудження Азії". Саме до цього періоду належать революції в Ірані (1905-911 р.), Туреччині (1908-1911), Синьханська революція в Китаї (1911-1913 рр.) національно-визвольний рух народів Індії та інших азіатських країн.

Особливість революційних і визвольних рухів у країнах цього регіону випливала з характеру порівняно відсталих феодальних чи напівфеодальних суспільств, де існували деспотичні та монархічно-абсолютистські форми правління. Зверніть увагу на рушійні сили революційно-визвольних процесів, керівництво, роль політичних організацій, хід самих подій та їхні наслідки.

Характеризуючи Китайську революцію, яка була найдемократичнішою в країнах Азії, слід відзначити провідну роль в її керівництві видатного діяча національного-визвольного руху Сунь Ят-сена. У 1905 р. він створив політичну організацію "Союз ліги Китаю", програма якої вимагала повалення Цінської монархії та встановлення в Китаї республіки. "Союз ліги Китаю" ("Тунминхой") здійснював керівництво повстаннями робітників, солдатів, селян проти маньчжурського панування, які хоч і зазнали поразки, але дали поштовх для розвитку наступних подій.

1911-й рік став для Китаю початком Синьхайської революції ("синьхай" за старим китайським календарем - 1911-й рік). Наслідком революції стало проголошення 1-го січня 1912 р. Китайської республіки. Її тимчасовим президентом став Сунь Ят-сен. Була розроблена "тимчасова конституція".

Наступні події, які необхідно проаналізувати, призвели до переходу влади до прибічника президентського правління генерала Юань Шикая. Він намагався вийти з-під контролю парламенту і створити сильну централізовану владу. Дійшло до воєнних дій між революційним республіканським півднем країни та урядовими військами. Бої тривали до серпня 1914 р. і закінчилися поразкою революційних сил. Юань Шикай розпустив парламент, запровадив сувору цензуру та опублікував новий проект конституції, який майже не обмежував права президента. Діяльність створеної Сунь Ят-сеном в 1912 р. Національної партії (Гоміндану) була заборонена і Сунь Ят-сен виїхав з країни.

У національно-визвольному русі в Індії важлива роль належала Індійському Національному конгресу (ІНК), заснованому в 1885 р. із дозволу британської адміністрації. Представники лівого крила ІНК на чолі з Тілаком закликали до масової визвольної боротьби проти англійського панування в країні. При з’ясуванні конкретних подій визвольного руху поясніть значення термінів "свадеш" і "оверадж". Це був рух на підтримку вітчизняного виробництва і бойкоту англійських товарів, який із 1907 р. переріс у рух, що вимагав самоуправління - "сварадж".

Найвищим піднесенням революційної боротьби в Індії став стотисячний страйк робітників Бомбея в червні 1908 р. Піднесення визвольного руху і бомбейський страйк змусили британську адміністрацію піти на певні поступки. Восени 1909 р. було прийнято закон, який передбачав значно ширше залучення індійців до управління країною. Необхідно розкрити причини поразки виступів мас проти британських колонізаторів і пояснити, яка роль у цьому рухові належала Мусульманській лізі, створеній 1906 року.

На початку XX ст. активізувалась антиколоніальна боротьба народів Африки, що була поділена між європейськими державами. Більша частина Африки опинилася під владою Англії і Франції, частину земель загарбали Німеччина, Бельгія, Італія. До 1914 р. на всій території Африки, яка втричі більша за Європу, залишилися незалежними лише дві держави - Ефіопія і Ліберія.

Жорстока експлуатація колоніальних держав, які перетворилися на аграрно-сировинні придатки митрополій. Європейські колонізатори прагнули знищити в африканців любов до свободи. Применшувалося історичне минуле та нехтувалася культурна спадщина корінних народів. Слід розкрити всенародний характер ненависті до колонізаторів на прикладах боротьби єгиптян проти англійських імперіалістів, народу Конго проти колонізаторів з Франції і Бельгії, гореро і готтенотів (Південно-Західна Африка) - проти німецьких загарбників, сомалійців - проти англійських, італійських і французьких колонізаторів тощо.

Боротьба африканських народів зазнавала здебільшого поразки, оскільки вони були недостатньо озброєні та організовані. Єдиним народом, який вийшов переможцем у боротьбі за незалежність батьківщини, був народ Ефіопії, де правителем у 1889-1913 рр. був розумний та енергійний імператор Менелік II.

В інших регіонах Африки, попри те, що опір африканців колонізаторам не досягав мети, боротьба не припинялася. Вона набувала здебільшого нових, цивілізованіших організаційних форм. Про це свідчить діяльність Національної партії в Єгипті, створеної в грудні 1907 р. на чолі з Мустафою Камілем, а також Африканського національного конгресу в 1912 р. - організацій, які очолили боротьбу африканців проти іноземного панування.

Але визволення африканського народу від колоніальної залежності стало вже реальною справою наступних поколінь.

Жодна з буржуазних революцій на початку XX ст. не досягла цілковитої перемоги, не одержали бажаних наслідків і національно-визвольні рухи. Проте ці революції та рухи залишили помітний слід в історії кожного народу і світовій історії. Відбулося пробудження мас, зміцніла воля до свободи і незалежності.